Демократи співають. Спогад про грамплатівки соціалістичних країн

ВСЕ ДЕЛО В ЦЕНЗУРІ

Тим, хто не застав СРСР, здасться дивним, що в нашій країні користувалися великою популярністю виконавці з інших соціалістичних країн, таких як Болгарія, Польща, Чехословаччина, НДР і т.д. Тим не менш, це було так. Чому? Справа, звичайно ж, в цензурі. Світові зірки естради майже не показувалися по телевізору, не продавалися на пластинках і якби не магнітофони, то створювалося б враження, що за кордоном не співають. Та ж група «Бітлз» з'являлася в СРСР на маленькій грамплатівці, що складається з чотирьох пісень, причому на ній навіть не було вказано назву ансамблю «Бітлз», тільки дрібний напис «інструментальний ансамбль». Перші великі вінілові диски «Бітлз» з'явилися в СРСР в кінці 80-х років, видані вони були фірмою «Мелодія» піратським чином і порізані цензурою. Безпосередню участь до видання дисків тоді доклав Андрій Трипілля (студія «Антроп»). Добре пам'ятаю його часи перебудови телеінтерв'ю тих років, в ньому він заявляв, що майбутнє нашої країни за піратством. Цікаво, чи помінялися його погляди до теперішнього часу. Але це так, до слова ...

Так ось. При такій жорсткій цензурі потрібно було показати людям, що за межами СРСР теж існують пісні. Тут і згодилися брати демократи, тобто «країни соціалістичного табору». Але не слід думати, що пісень демократів в СРСР було як «гуталіну на гуталіновій фабриці», до музикантів соцтабору теж застосовувалася цензура, просто не така жорстка, як до музикантів капстран. Так що там говорити, була найжорстокіша цензура і по відношенню до своїх радянським музикантам. Я навіть не кажу про групу «Машина часу», цензура найжорстокішим чином проходилася і по більш традиційним виконавцям, згадаємо хоча б долю талановитого співака Валерія Ободзінского. Коли я працював у регіональній телерадіокомпанії, то завідуюча фонотеки мені розповідала як рятувала записи ансамблю «Аріель», які міськком КПРС ухвалив спалити. Навіть не розмагнітити, а саме спалити, як спалювали книги в фашистської Німеччини. Ця відважна жінка не послухалася і сховала записи «Аріеля», таким чином вони дійшли до наших днів. Також свого часу знищувалися фонограми Жана Татлян, Ніни Бродською, Едуарда Хиля і багатьох інших радянських артистів.

Зрозуміло, що в такій ситуації виконавці соцкраїн були досить непоганим варіантом і мали популярність в СРСР. Звичайно, і в цьому випадку просочувався маленький струмочок, але часом це були приголомшливі речі.

В цілому картина була такою. По телевізору музикантів з капстран можна було подивитися раз на рік 1 січня о 5 годині ранку - могли показати ансамбль «АББА». Можна було вільно купити в магазині платівку ансамблю «Тіч ін» (маловідомий ансамбль, який випустив у себе на батьківщині всього пару альбомів). Ах так, ще по телевізору всіляко піарили і вихваляли зрадника своєї батьківщини Діна Ріда.

З демократами було краще. Три-чотири рази на рік показували Карела Готта, кілька разів мелькала Мариля Родович, так чи інакше були на слуху Янош Коош, Лілі Іванова, Бісер Кіров, Радміла Караклаїч і ще багато. Часто «радували» балетом телебачення НДР. Звичайно, нам не показували «Локомотив ГТ», Чеслава Нємена, «Червоних гітар», але пластика «Пудіса» видавалася і вільно продавалася в СРСР.

Так що ж можна було нарити у братів-демократів?

ПОЛЬЩА

Мабуть, Польща була головним постачальником музики в СРСР серед країн соцтабору. Перш за все, це «Червони гітари» (Czerwone Gitary), які були настільки популярні, що частина пісень переспівували радянські ВІА, переводячи тексти на російську мову. Великий слід в нашій музичній культурі залишив і Чеслав Немен (Czeslaw Niemen), крім іншого він багато ескперіментіровал, записав альбом «Катарсис», який на музичне оформлення успішно розтягували радянські кінодокументалісти. І ще ціла обойма артистів, серед яких «Два плюс один» (2 plus 1), «Анджей і Еліза» (Andrzej i Elisa), «Будка суфлера» (Budka Suflera), з попси Мариля Родович (Maryla Rodowicz), з незрозумілого «СББ» (SBB), ну і старички «Але Те Цо» (No To Co), «Скальди» (Skaldowie), «Трубадури» (Trubadurzy).
У Польщі все це видавала фірма «Muza» (всі фірми вже й не пам'ятаю, можу десь помилитися, але начебто, це єдина фірма грамзапису в Польщі на той момент). Перші диски були не дуже якісні, але десь з кінця 70-х років ситуація виправилася в кращу сторону. Конверти тонкі, легко мнуться.

УГОРЩИНА

Угорці славилися непоганий підбіркою хардрокових груп, серед яких найбільш відомі «Локомотив ГТ» (Locomotiv GT), «Омега» (Omega), «Фонограф» (Fonograf). Саме в Угорщині були найбільш драйвові команди, що в поєднанні зі специфікою угорської мови звучало дуже хвацько і цікаво. Паралельно угорські команди випускали і англомовні версії альбомів, які через англійської мови котирувалися вище і дістати їх було майже неможливо.

Назви фірм грамзапису Угорщини сходу не можу згадати, здається була «Hungaroton», але начебто в Угорщині було кілька фірм грамзапису. Характерний звук з легким випиранням середніх частот, але звучало добре (втім, словами звучання пластинок описувати важко), звук був не ідеальним, але досить соковитим.

НДР

Групи з НДР були фактично представлені однією групою «Пудіс» (Puhdys), збірник пісень якої, зроблений на «Мелодії», продавався в СРСР величезним тиражем. Номерні альбоми «Пудіса» я не зустрічав, але ходило досить багато збірників з НДР, серед них зустрічалися і непогані. Запам'яталася ще досить цікава група «Принцип» (Prinzip). Її диск вдалося купити в Москві, з боєм відстоявши величезну чергу. Правда в дорозі з НДР пластинки намокли, потім висохли і конверти склеїлися між собою. У магазині їх тупо розривали і продавали в спотворених конвертах. Мабуть, тільки завдяки цьому шлюбу мені й пощастило купити диск.

Фірма грамзапису в НДР була «Amiga». Звук описати складно, але щось не в порядку було з басами, якийсь «іграшковий» звук. «Amiga», одна з небагатьох в країнах соцтабору, випускала «сверхдолгоіграющіе» грамплатівки тривалістю звучання 50-60 хвилин.

ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА

Ми говоримо Чехословаччина - маємо на увазі Карел Готт (Karel Gott). Цей золотий голос ЧССР був просто гіперплодотворним виконавцем. Його платівки виходили крім ЧССР в НДР, Болгарії, СРСР і де вони тільки не виходили. На офіційному сайті співака згадується про понад три сотні альбомів, і це ще далеко не все. Було безліч чехословацьких співачок не мали великої популярності, найбільш відома - Хелена Вондрачкова.
Чехословацькі фірми грамзапису не запам'яталися зовсім, чесно кажучи, і запам'ятовувати було не через чого, хіба що «Опус» (Opus), але в ЧССР було те, чого не було в інших країнах - у них була фірма «Supraphon», заточена строго на випуск експортних грамплатівок. Платівки «Супрафон» володіли гарною якістю звуку (був легкий надлишок низьких частот), конверти оформлялися на англійській мові і взагалі виготовлялися більш якісно. Однак чеські співаки так і не пробилися ні на радянський, ні на світовий ринок, ну хіба що Карел Готт. Зате «Supraphon» створив просто відмінну індустрію інструментальної музики, різні оркестри та інструментальні ансамблі виходили на вінілі просто пачками. Найбільш відомий прославлений чехословацький саксофоніст Фелікс Словачек (Felix Slovacek), який досить непогано конкурував з Фаусто Папетті. Назви інструментальних ансамблів з роками забулися, але я б із задоволенням їх переслухав зараз.

РУМУНІЯ

Про дисках Румунії особливо навіть нічого сказати. Хіба що румуни видавали циган, але це були румунські цигани, і великого попиту на них не було.

Назва фірми грамзапису не запам'яталося.

БОЛГАРІЯ

Як говорили за часів СРСР: «Курка - не птах, Болгарія - не закордон». З виконавців були відомі Бісер Кіров, Еміл Димитров, Лілі Іванова, ну і Бедрос Кіркоров (тато нашого короля рімейків), а також групи «FSB», «Щурціте», «Діана Експрес».
Грамплатівки видавала єдина в Болгарії фірма «Балкантон». Якість пластинок було навіть гірше радянських платівок. Проте, болгари надали нам гарну послугу, зробивши записи Володимира Висоцького і Алли Пугачової. Зараз ці записи досить раритетні.

ЮГОСЛАВІЯ

Якщо Болгарію не рахували закордоном, а іноді навіть називали «шістнадцятою республікою СРСР», то про Югославії дуже шанобливо з придихом говорили: «Це майже капіталістична країна». Потрапити по турпутевке туди було майже так само складно, як, наприклад, до Франції. Країна ніби «сиділа на двох стільцях», і нашим, і вашим, підтримуючи дружні відносини і з капкраїнах, і з СРСР, ну і відповідно отримувала послаблення по обидва боки.

Про грамплатівки цієї країни ніколи б і не знав, якби десь в 1978 році югославська фірма «Юготон» раптом не почала масово друкувати пластинки західних груп. Причому, по-перше, друкувалися строго номерні альбоми, друкувалося все і без будь-якої цензури, і без вирізання «зайвих» пісень, по-друге, конверти дисків строго повторювали фірмові конверти (тільки додавався логотип «Юготона») і були щільними і якісними, по-третє, диски видавалися оперативно - вийшов диск на Заході, тут же встигає «югославська печатка». Були й мінуси у цих дисків. По-перше, якість їх було гірше фірмових, хоча краще за більшість платівок соцкраїн. По-друге, на п'ятаку диска назву пісень писалися по-югославських.

Ситуація змінилася десь в 1980 році, коли в Югославії з'явилася фірма «Сьюзі» (Suzi). Її диски були хорошої якості, а за зовнішнім виглядом були повною копією фірмових дисків. Тільки на конверті ставилося маленький логотип «Suzi». Справовари часто зафарбовували цей логотип фломастером під колір фону конверта і втюхивал диски лохам як фірмові.

Замість висновку

Ціни на грамплатівки «демократів» у спекулянтів були в районі 10-15 рублів за диск в залежності від країни виробника, югославські ліцензії коштували від 30 до 45 рублів залежно від диска. Зараз, коли час все розставило по місцях, попит на диски «демократів» впав до нуля, виконавців, до яких залишився інтерес, можна перелічити на пальцях однієї руки, та й то цей інтерес проявляється досить у вузькому колі. У коміссионках радянські грамплатівки і пластинки «демократів» практично зрівнялися в ціні, за винятком окремих раритетних видань.